Використання інноваційних технологій

 на уроках української мови та літератури

        Сучасне  життя розвивається бурхливими темпами, тому відбулися вагомі зміни у системі освіти. Учитель уже не може бути єдиним джерелом інформації. Традиційне навчання з його авторитаризмом, орієнтацією на середнього учня, перевагою репродуктивної діяльності над пошуковою не відповідає вимогам часу. Тому настала необхідність переходу від «передачі знань» до «навчання вчитися», «навчати жити». Сучасному учневі не так треба подати тему, як навчити осмислювати її, а він вже потім шукатиме інформацію, яка допоможе реалізувати проблему. Отож повернути учням інтерес до шкільних предметів, зробити навчання цікавим, посилити бажання учитися – головні завдання сучасної школи. На мою думку, сприяти вирішенню поставлених перед освітою завдань мають інноваційні  технології навчання.

       Необхідно, щоб предмет вивчення зацікавив дітей і разом з тим не ставив перед ними дуже важких на даному етапі завдань, тому що це може відвернути увагу від основного змісту заняття.

          На першому етапі вчитель сам повинен проводити цікаві бесіди, які активізують пошукову діяльність учня. Наступні етапи роботи набувають більш творчого характеру. Учням вже пропонується вирішити проблему самостійно. Це виховує звичку вдумливого, уважного відношення до джерел, а також активізує творчу діяльність учня, розширює його кругозір, сприяє набуттю ним свободи при роботі над виконанням завдань, крім того, виховується уміння грамотно і логічно висловлювати свої думки.

         Залучаючи до процесу навчання усіх учнів класу,  урок будується на основі діалогу, забезпечуючи тим самим простір для осмислення школярами не тільки свого, але й чужого досвіду, надаю можливість учневі самому моделювати ситуацію в нових умовах; продуктивні творчі суперечки приводять учнів не тільки до адекватного розуміння суті матеріалу, але й мають колосальний виховний ефект, роблять кожного учасника занять активним шукачем шляхів і засобів вирішення тієї чи іншої проблеми.

        На всіх етапах уроку  використовую інтерактивні методики, які  поєдную з традиційними (особливо на першому етапі запровадження інновацій) для забезпечення «зони психологічного комфорту» (О.Пометун), а також для запобігання зниження уваги протягом уроку, недопущення зниження інтересу до навчального матеріалу, для подолання дискомфорту через недосконале володіння інструментарієм інтерактивного навчання та враховуючи рівень навчальної підготовки учнів.

        Роботу в парах, у малих групах, використання інтерактивних прийомів «Коло ідей», «Акваріум», «Асоціація», «Мікрофон», «Навчаючи - навчаюсь», «Мозковий штурм», «Незакінчені речення», різних варіантів дискусійного навчання (дискусія, диспут, дебати) та вправ «Лови помилку», «Передай крейду», «Свої приклади», «Дружня порада», «Створи символ»  поєдную  з традиційними формами роботи та з творчою діяльністю нестандартного спрямування: інтерв'ю з письменником чи героєм, «створення» фільму, вернісаж ілюстрацій до твору, вернісаж ідей, рольова гра, літературна гра та ін.

        Велике зацікавлення старшокласників викликає застосування відносно нової в педагогічній практиці форми отримання інформації – активної лекції (О.Пометун), яка, на відміну від традиційної, створює умови для виникнення сумнівів і запитань у слухачів.

       Алгоритм інтерактивного навчання передбачає використання таких активних методів навчання як аналіз конкретних ситуацій, уведення в досліджувану проблему, визначення задачі, групова робота над ситуацією, групова дискусія, підсумкова бесіда, рефлексія. Вважаю  важливим поступове введення елементів інтерактивного навчання (як і будь-якої інновації), скрупульозне вивчення інструментарію як учителем, так і учнем, адже невпевненість чи невірна установка на початку роботи у такій ситуації не дасть бажаного результату та призведе до марного витрачання робочого часу на уроці.

      Використовую «Метод проектів» на заключних (підсумкових) уроках. Метод проектування допомагає учневі бути не пасивним реципієнтом готових знань, а суб'єктом навчання, який активно включається у спільну діяльність, відчуває себе рівноправним учасником діалогу, співтворцем. Це саме той вид діяльності, який наочно демонструє практичне застосування набутих знань.

         Особливо популярними  є ігрові проекти, де вчитель може задіяти артистично обдарованих дітей. Ступінь творчості учнів у цьому випадку дуже високий, проте домінуючим видом діяльності все-таки є гра.

         Одним із важливих видів діяльності, вважаю проблемне навчання, яке активізує самостійну роботу учнів, що веде до ґрунтовного засвоєння і закріплення наукових знань, розвиває творче мислення, здатність до самостійного вирішення поставленого завдання. Тому елементи такого навчання застосовую на окремих етапах вивчення програмового матеріалу та на відповідних етапах уроку: постановка проблемного завдання на початку вивчення розділу (теми) та повернення до його вирішення на підсумкових уроках; формулювання проблемного питання на початку уроку (найчастіше – в епіграфі) з подальшим його розв'язанням на підсумковому етапі.

     Однією з технологій, що допомагає учню не тільки засвоїти певний обсяг знань, а й сприяє розвитку його особистісних якостей є технологія формування та розвитку критичного мислення, яка є процесом, коли ставиться проблема, продовжується пошук і осмислення інформації і приймається рішення щодо розв’язання поставленої проблеми.                           

       Треба пам’ятати, що критично мислити учень може у будь-якому віці, але навчитися мислити критично не можна протягом одного уроку. Для цього необхідне систематичне застосування прийомів і методів, які б навчили учнів мислити критично та вдосконалювали і розвивали ці вміння.            

         Урок критичного мислення має певну структуру та складається з 5-ти основних етапів:

1. Розминка.(«Розминка», «Сенкан», «Асоціативний кущ», «Есе», «Ключові слова»)

2. Обґрунтування навчання.( «Метод прес», «Есе»)

3.Актуалізація. ( «Обери позицію», «Сюрприз», «Асоціативний кущ», «Ключові слова»)

4.Усвідомлення змісту. ( «Дискусія», «Критичне читання тексту в парах»)

5. Рефлексія. ( «Обери позицію», «Самооцінка», «Сюрприз», «Сенкан», «Асоціативний кущ», «Есе», «Ключові слова»).

Застосування активних та інтерактивних технологій навчання сприяє розвитку навичок критичного мислення та пізнавальних інтересів учнів.

На уроках, де використовуються ці технології, діти почувають себе впевнено, вільно висловлюють свої думки і спокійно сприймають зауваження, адже вони є активними учасниками навчального процесу.

Необхідно врахувати й те, що критичне мислення завжди діалогічне, тобто передбачає дискусії передовсім між тими, хто навчається. Під час бесід немає  правильних (неправильних) відповідей, є різні позиції, різні точки зору. Відбувається своєрідний обмін знаннями, колективний відбір змісту. Але  завдання  учителя - переконати учнів прийняти той зміст, який він пропонує з позиції наукового знання.

         Процес інформатизації суспільства зумовлює й інформатизацію освіти: використання нових інформаційних технологій, орієнтованих на реалізацію психолого-педагогічної мети навчання і виховання. Готуючи уроки з використанням комп'ютерних технологій,  ставлю перед собою завдання підвищити їх ефективність, створити умови для високоякісного засвоєння навчального матеріалу, розвивати інтелектуальні, творчі здібності учня, виховувати гармонійну особистість, готувати учнів до життя у розвиненому інформаційному середовищі. Завдяки мультимедіа (презентацій, добору ілюстрацій, використання кіно- чи відеофрагментів) навіть сухий теоретичний матеріал оживає, стає цікавим, наочним.

         Отже, практичні навички, отримані на уроках літератури переносяться на усі сфери життя дітей та забезпечують їм розширення зони як навчальної, так і соціальної компетентності.

         Використання на уроках інноваційних методів навчання, які більш затратні в часовому вимірі, ніж традиційні, вимагає особливого підходу і до оцінювання знань учнів. Тому  найчастіше у якості форм поточного оцінювання використовую тести, експрес-опитування, самооцінку. Введення самооцінки у педагогічний процес потребує достатньо тривалої  роботи , проте знання колективу класу, знання індивідуальних особливостей конкретних учнів дозволяє користуватися таким досить складним прийомом: учні не тільки виставляють собі оцінки в балах, але й проводять змістовний самооцінювальний аналіз своєї діяльності на уроці (етап рефлексії). З метою активізації самооцінювальної діяльності учнів  застосовую прийоми «уявний мікрофон», «незакінчене речення» та (обов'язкова умова!) чітко сформульовані критерії оцінювання участі учня у кожному виді навчальної діяльності протягом уроку.

  

Презентація   Концепція мовної освіти і мовленнєвого розвитку дітей у педагогічній спадщні С. Ф. Русової

Концепція мовної  освіти і мовленнєвого розвитку у педагогічній спадщині Софії Русової  

Велике слово – школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, - зазначала Софія Русова.

Полум’яна патріотка України, організатор першого в Україні національного дитячого садка, автор концепції національної системи освіти, національної школи та національного дошкільного виховання С. Ф. Русова розробила фундаментальні теоретико-методологічні засади мовної освіти дітей. Глибокий аналіз її праці, переконує у тому, що її ідеї співзвучні із сучасними провідними принципами реформування освіти в Україні та провідними положеннями державної політики мовної освіти громадян України.

      

  Стрижнем концепції національного виховання, на думку С Русової, є навчання дітей рідною мовою (а рідною, на думку Софії Федорівни, є мова, якою діти користуються в родині).

“Рідна мова у вихованні й освіті - то є накращий інтимний провідник думок, почування, вражень”, - пише С. Русова. Вона висловлює глибоку переконаність, що навчання рідною мовою полегшить засвоєння нових знань дитиною, оскільки базува­- тиметься на уявленнях, сформованих за допомогою цієї ж рідної мови.

Софія Русова наголошувала, щоб навчання в усіх типах навчальних закладів має проводитись рідною мовою. «На Вкраїні рідна мова є українська, нею й мусить проводитися вся наука.»

Оцінюючи рідну мову, як найталановитішого вчителя і вихователя, як безцінне багатство, невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, педагог радила виховувати в дітей перш за все інтерес та любов до рідного слова.

Однією з проблем у педагогіці, до яких зверталась Софія Русова, була проблема двомовності у навчанні. Вона звертала увагу на факти, коли у сучасних їй школах, навіть уже в першому класі, один урок проводиться нерідною мовою, інший рідною і т.д. Така непродумана “двомовність” викликає значні труднощі у сприйнятті нового, зауважує Софія Русова. Тому Софія Федорівна без вагань стає на захист рідної мови у процесі навчання:  “Двомовна школа, хто її не влаштовував би, держава чи приватна особа, є не лише злим глузуванням над здоровою науковою педагогікою, але й недопустимою в такій об’єктивній справі, як школа, образою для учнів”. Видатний педагог категорично заперечує двомов­ність у школі: “Двомовна школа - це педагогічний нонсенс і - додаймо життєвий злочин, яким жартувати не слід; він понижує престиж школи і значно припинює нормальний розвиток дітей і юнаків”.

Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.

С.Русова 

Проблема розвитку зв’язного мовлення дітей посідає вагоме місце в працях Софії Русової.  

На основі аналізу психолого-педагогічних теорій того часу С.Русова визначає шляхи, які, на її погляд, дають найбільше можливостей для розвитку зв’язного мовлення дитини. Вона рекомендує:

1) стежити за правильною вимовою;

2) навчати гарних легеньких ритмічних віршів;

3) давати дітям можливість розмовляти вільно на цікаві для них теми;

4) заохочувати їх до складання самостійних творів, невеличких оповідань;

5) читати їм найкращі художні твори, які б захоплювали дітей своїм змістом та художньою формою, мовою;

6) проводити спеціальні заняття, користую чись методом Монтессорі. Девіз методу Монтессорі: "Допоможи мені зробити це самому".

 Аналіз цих шляхів показує, що вони наближаються до завдань розвитку мовлення, визначених у програмах, за якими сьогодні працюють дошкільні заклади.

Розроблені С.Русовою засоби, методи й прийоми навчально-мовленнєвої діяльності являють струнку лінгводидактичну систему. Найважливішими засобами розвитку мовлення дітей, з погляду педагога, є:

- довкілля;

- мистецтво;

- художня література;

- український фольклор;

- драматизація.

С. Русова переконувала, що навчання рідної мови здійснюється в таких формах:

1) усна розмовна мова (перекази, оповідання, монологи, запитання та відповіді, виклади);

2) книжна (підручники, граматики, читанки, реферати, красне письменство, науково – популярна література);

3) графічна (малюнок, письмо, карти, діаграми тощо).

Навчання мови треба розпочинати з перших років свідомого життя дитини. Вже 4 – 5 річній дитині треба давати змогу більше оповідати, збагачувати її словник доступними словами, складати різноманітні оповідання, в тому числі й на тему, запропоновану вчителем, вихователем. С.Русова пропонує вправи, під час виконання яких дошкільнятя  вправляються в артикуляції звуків. Значне місце відводить різноманітним екскурсіям, змістовним творам художньої літератури. пройнятим гуманістичним змістом, вправам, спрямованим на розвиток логічного мислення.

Важливим засобом мовленнєвого розвитку, з огляду вченої, є ознайомлення дітей з українськими національними традиціями, усною народною творчістю – приказками, прислів’ями, загадками тощо, у цьому вона рекомендувала дотримуватися регіонального підходу.

Значне місце в розвитку мови дітей Софія Федорівна відводила розповіді. Вона вважала, що володіння мистецтвом розповідати, має бути неодмінним професійним умінням педагога.

Центральне місце в мовленнєвому розвитку, за її словами, повинно належати народним казкам, які захоплюють дітей чудовою мовою, простотою основної думки. «Треба дітям читати й оповідати народні казки й заохочувати їх переказувати, - щоб яскрава, багата народна мова бриніла їм в усі, залягала своїми виразами в глибину душі».

Одним із ефективних засобів мови Софія Русова вважала ігри – драматизації за змістом художніх творів. Якщо діти спеціально розучують ролі заздалегідь, завчають дослівно слова літературних героїв, це сприяє збагаченню словника дітей образними літературними виразами. Якщо гра проводиться без попереднього заучування тексту, тоді розвивається мовна творчість дітей.

Слід згадати  поради С.Русової стосовно переказу художніх творів. Вона вимогала не переказувати розповідь чи казку після первинного сприймання, а  розуміла переказ, як творчий процес, який можливий тільки тоді, коли діти усвідомили твір, його послідовність. Для переказу необхідно підбирати лише добре знайомі твори.

Основними методами, за допомогою яких можна розвивати мовлення, Софія Федорівна називає бесіди, заучування віршів, слухання розповідей, читання, складання оповідань, драматизацію.

Цікаві й цінні думки С.Русової стосовно розвитку писемного мов­лення дітей. “Навчання мови, - пише вона, - складається не тільки із слухання літературних творів, не тільки з навчання грамоти, а ще й з уміння викладати свої думки, не тільки в розмові, але й письмом” . Письмо, на думку С.Русової, є засобом пробудження думки дітей.

        Письмові вправи мають бути різноманітними, а не являти собою нудне переписування. “Вільне письмо, в якім дитина висловлює щось своє, одну яку-небудь свою дум­ку, своє враження - має більш вартості для того розвитку й опанування мови аніж десять переписаних сторінок ”.

     С.Русова  ставить  питання: чи варто давати можливість дитині вільно говорити й писати її власною, необробленою мовою, яка відповідає рівню духовного й індивідуального розвитку дитини, чи вимагати від неї літературно правильної мови за вказівками педагогів, вихователів, яка, однак, “не буде голосом її душі?” .  У першому випадку ми немовби свідомо допускаємо неправильний напрямок розвитку мови, але у другому нам загрожує неправдивість дитячих виразів, в яких будуть відтво­рюватися не почуття і безпосередньо думка дитини, а лише механічно вставлені слова й перейняті від нас форми, якими сама дитина не пройнята. На думку вченої, перша небезпека не така загрозлива, як друга: краще давати дітям волю висловлювати враження і думки у власних формах, що завжди мають більше яскравості, жвавості, аніж наша суха граматична мова.

С.Русова дає методичні поради учителям щодо використання писемного мовлення для розвитку уваги дітей. Вона радить пропонувати дітям описувати побачене, записувати загадки, пісні, казки тощо. Вчена обгрунтовує думку про необхідність одночасного навчання читання і письма, провелике значення орфографічних вправ, активних самостійних завдань. Вона зазначає, що під час вивчення граматики значну увагу потрібно приділяти стилістиці письма, яка характеризує красу і силу мови. Після граматики учнів потрібно знайомити з секретами поетики. Той, хто опановує поетику, легко зможе опанувати серця людей.

        З оволодінням грамоти в духовне життя має входити книга.  С.Русова наголошувала, що в рідній школі мусить бути і рідна книжка. Дуже важливе значення у вдосконаленні зв’язного мовлення дітей, на думку С.Русової, має робота з книгою, але лише тоді, коли праця учнів є активною, викликає у дітей самостійні думки, спостереження, порівняння.

Слід  якнайраніше знайомити дітей з кращими літературними скарбами національних письменників і поетів. До таких С. Русова відносила твори Т. Шевченка, П. Куліша, О. СтороженкЛ. Глібова, Марка Вовчка, Б. Грінченка та інших українських авторів. Серед читанок найкращими вважала «Граматику» Б. Грінченка, «Рідну школу» С. Черкасенка, «Вінок» О. Білоусенка.

Старшим учням пропонувала читати великі за обсягом твори, поділені на логічно завершені частини. С.Русова пропонувала також читати великі твори, але дещо скорочувати їх, обминати важкі для сприймання частини, опускати зайві дрібниці. Однак таку роботу слід проводити обережно, з великою пошаною до художнього твору ,так, щоб не змінити характеру мови письменника і не порушувати змісту твору. Одним із важливих критеріїв добору літературного матеріалу для дитячого читання у працях С.Русової виступають національні й моральні цінності - добро, спра­ведливість, гуманізм, любов до рідного краю.

Кожне оповідання, писала С.Русова, повинно стати “одним маленьким зернятком морального виховання, посіяного в молоді чулі серця; із цього зернятка має викохатися почуття симпатії, любові” .

 С.Русова наго­лошувала, що в оповіданні має бути такий конфлікт, який зможе зво­ рушити дитину; події повинні розвиватися швидко, бо “тільки рух цікавить дітей”. У цілому форма і мова твору повинні бути такими, які б дитина розуміла, могла б щиро захоплюватися. Софія Русова рекомендувала добирати художні твори так, щоб вони були тісно пов’язані з життям дітей.

«Звісно, - писала вона, - для широкого літературного розвою потрібно знайомство і з гарними творами всесвітньої літератури».  Порівняння форм рідної мови з формами іноземних мов, зіставлення оригіналів з українськими перекладами допомагають кращому розумінню форм і особливостей як рідної, так і іноземних мов. Через те дуже бажаним є навчання кількох іноземних мов, коли вже рідна мова і її граматика  в достатній мірі засвоєна учнем, вважала С. Русова.

Отже, зазначимо, що у працях С.Русової ми виділили такі основні критерії добору літературного матеріалу для дітей:  

1) національна спрямованість;

2) пізнавальні можливості;

3) вікова відповідність;

4) морально-естетичні цінності;

5) послідовність і логічний зв’язок викладу літературного матеріалу;

6) динамічність сюжету та якість мови твору.

На мою думку, визначені критерії добору художніх творів для дитя­ чого читання є актуальними в сучасних умовах розвитку національної школи.

Опановує дитина рідну мову в родинному колі,  в дитячому садку,у школі.

       С.Русова приділяє велику увагу якісним характеристикам мови дорослих, бо “там, де родина правильно говорить, дитина дуже скоро переймає також правильну мову”.

    Слушними в умовах сьогодення є рекомендації С. Русової педагогам відносного їхнього мовлення:

-насамперед мова має бути змістовною,

-нести дітям якусь інформацію,

-словник має бути багатим, насичений синонімами, антонімами, словосполученнями, образними, літературними і народними висловами (осінь золотиста, ласкава, чудова; берізоньки-сестроньки; сніжинки-пушинки; очі, як озерця, виглядають у кожного із серця),

- бути виразним, живим, позбавленим лексичних штампів.

Торкаючись питання про мову, вона наполягала на тому, що педагог повинен не тільки володіти якнайкраще літературною мовою та, крім цього, знати діалекти тієї місцевості, де він працює.

        До дитячого садка діти приходять зі своїм діалектом. Це їхня батьківська, ма­теринська, «хатня» мова. Тому раптово відривати дитину від «хат­ньої» мови було б для неї дуже болючим процесом і «цілком непедагогічним методом». Педагог попереджувала вихователів про недо­пустимість глузування з місцевої мови, говірок, які діти засвоїли до школи. Літературну мову потрібно вводити у словник дитини поступово. А звідси й вимога до вихователя — поруч із бездоганним володінням літературною мовою потрібно знати ще й місцеві діалекти. На думку С.Русової, в діалекті заховано дух народу, філологічну суть мови - її образність, красу, її місцевий фольклор, але з ним “все ж треба числитись лише як з діалектом, як з місцевою говіркою і в літературній мові поборювати його”.

Аналізуючи праці С.Русової, можна виділити низку концептуальних положень щодо ролі рідного слова у вихованні дітей, які є актуальними і визначальними у Проекті Концепції нової школи в Україні, Концепції мовної освіти в Україні  (2015), Законах України «Про освіту», про мови, Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття):

 -першою мовою навчання дітей повинна бути рідна, материнська мова;

-навчання рідної мови необхідно здійснювати на кращих зразках українського фольклору, національних звичаях, традиціях, святинях;

-рідне слово, література покликані формувати у дітей естетичні смаки, почуття, ідеали.

- навчання дітей за підручниками, написаними рідною мовою,

- панування в навчально-виховних закладах рідного поетичного слова, національного мистецтва.

Софія Русова дотримувалась національно спрямованого підходу до виховання дітей засобами рідного слова на принципах науковості, доступності, свідомості, систематичності, наочності, емоційності, зв’язку навчання з життям, акцентуючи на необхідності знайомити дітей з творчістю українських письменників в органічній єдності з кращими здобутками західноєвропейської та світової літератури.

Теоретичне обґрунтування С.Ф.Русовою місця й ролі рідної мови в житті дитини, у родині є концептуальним і в наш час, є ґрунтом для створення в Україні національних шкіл і  дошкільних закладів, залишаються необхідними для духовного відродження України, для оновлення змісту шкільної освіти в умовах розвитку національної школи.

«Учитель завжди повинен пам’ятати , що його покликання не можна ні з чим поставити поруч, бо хіба є в кожного народу щось коштовніше, ніж душі його дітей , і хіба є обов’язки вищі за обов’язки виховати з них людей –громадян»,- стверджувала С.Русова.

Література

1. Русова С. Нова школа // Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - С. 207-218.

2. Русова С. Націоналізація школи // Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта. І996. - С. 293-297. №

3. Русова С. Нова школа // Педагогічна спадщина Софії Русової і сучасна освіта: Наукові- метод, посібн./За ред. В.Г.Слюсаренка та О.В.Проскури. - К.: ІЗМН, 1998. — С.154

4. Русова С. Вибрані твори. - К.: Освіта, 1996. - С .1 13.

5. Зайченко І. В. Педагогічна концепція С.Ф.Русової. - Чернігів, 1996. -1 1 6 с.

Презентація до уроку. Тема: Застарілі слова, їхні стилістичні функції. Запобігання недоречному вживанню анахронізмів
https://drive.google.com/open?id=0BxbNlHN2_dcHZkZaVkh0Q2daXzQ

Презентація
Педагогічні аспекти літературно-художньої спадщини А. С. Макаренка

https://drive.google.com/file/d/0BxbNlHN2_dcHX3BTUnkybXBGQ00/view?usp=sharing

Педагогічні аспекти літературно-художньої спадщини А. С. Макаренка

       Творча спадщина жодного педагога радянського періоду не викликала і не викликає в наш час таких суперечливих, навіть полярно протилежних трактувань і оцінок, як це сталося з педагогічним доробком Антона Семеновича Макаренка. Але ніхто не заперечує, що він був талановитим педагогом, методистом, організатором перевиховання дітей-правопорушників.

       В Україні й за кодоном А. С. Макаренка сприймають не лише як видатного педагога, а й як видатного майстра художнього слова.

       З дитинства проявлялося його художнє обдарування, він багато читав вітчизняної і світової літератури, його вирізняли висока культура й інтелігентність.

          Намір стати письменником з'явився у А.Макаренка в ранній молодості. Перше оповідання "Дурний день" автобіографічного характеру  він написав під час навчання в інституті, але воно не було опубліковане. Також у ці роки увійшов до групи студентів, які видавали журнал "Інститутська щілина", у якому висміювалися недоліки в житті інституту.

         Паралельно з напруженою роботою в комуні на початку 30-х років

А. С. Макаренко починає публікувати свої перші літературно-педагогічні твори. У становленні Макаренка-письменника велика роль належить М. Горькому, який запропонував йому написати книжку про його виховні досліди, про погляди на етику людини соціалістичного майбуття.
          Так у 1930 р., у Харкові вийшла друком перша невелика книжка “На велетенському фронті”. Першу книгу про комуну ім. Ф. Е. Дзержинського А. С. Макаренко написав у1932 р. Цю повість “Марш 30-го року” високо оцінив О. М. Горький. У тому ж році створено п’єсу “Мажор”.

         Творчість А.Макаренка була високо оцінена сучасниками, доказом чого стало прийняття педагога в червні 1934 р. до Спілки радянських письменників.

         З 1925 року він працював над "Педагогічною поемою", яка стала поемою його життя, чимось святим для нього. Першу частину "Педагогічної поеми" А. С. Макаренко написав у 1927 р. за два місяці, незважаючи на важкі умови роботи в колонії. Це найвагоміша праця Антона Семеновича, у ній з документальною точністю відображена різнобічна діяльність нового навчально-виховного закладу, показано, як у незвичайних умовах розвивалася нова методика виховання дітей і молоді. Над цією книгою письменник працював 10 років (1925—1935 рр.)  У міру написання роману він зрозумів, що його головний герой — колектив. Книга А. С. Макаренка являє собою середнє явище між романом і епопеєю — поемою, пройнятою пафосом любові до людини, віри в творчі сили колективу, життєствердженням. Опублікована книга була з допомогою М. Горького частинами, а повністю — лише в 1937 р. У 1935 р. "Педагогічна поема" вийшла українською мовою.  Цій книзі судилося безсмертя.

          Літературна діяльність захопила Антона Семеновича, хоча ще певний час він поєднував її з педагогічною. У липні 1935 р. його призначили помічником начальника трудових колоній Народного комісаріату внутрішніх справ УСРР, і він переїхав до Києва. Під час листування з М. Горьким педагог висловлює пристрасне бажання присвятити себе літературі і оселитися в Москві. Він просить звільнити його від адміністративно-педагогічної роботи. Проте нарком внутрішніх справ України В. А. Балицький, високо цінуючи його, як організатора дитячих установ, не одразу погоджується на це.

          Нарешті, наприкінці січня 1937 р. Антон Семенович переїздить до Москви й цілком віддається письменництву та громадсько-педагогічній діяльності. Він зустрічається з учителями, ділиться з ними своїм досвідом, читає цикл лекцій на радіо.

         Ще у березні 1932 р. А. С. Макаренко написав повість "ФД—1", але ця книга не була опублікована, її матеріал частково використано при роботі над художньо-педагогічною повістю про життя комуни ім. Ф. Е. Дзержинського “Прапори на баштах”, яка вперше побачила світ у 1938 р. Повість також автобіографічна. Основна її тема — боротьба дитячого колективу за людину, за культуру, за нове життя і одночасно за нову культуру виховання. Якщо в "Педагогічній поемі" відображено людину в колективі, боротьбу людини з собою, боротьбу колективу за свою цінність, за своє обличчя, і боротьбу досить напружену, то в "Прапорах на баштах" показано внутрішній рух прекрасного колективу, у якому пощасливилося працювати автору, який показує, що щастя цього колективу в боротьбі більш витонченій, у русі внутрішніх людських сил.

         Багато уваги Антон Семенович приділяв написанню сценаріїв для "Союздитфільму". У кіносценарії "Справжній характер" показано школу ФЗУ, технічну творчість учнів — удосконалення електричного вимикача комунаром І.Ткачуком, а також те, як формуються і вдосконалюються характери дітей. Сценарій "Відрядження" написаний А. С. Макаренком у 1939 р., він присвятив робітничій молоді, але кінофільми за обома сценаріями не були поставлені.

           А. Макаренко вважав літературу розвідником майбутнього, він називав її органом художнього зору, пропонував створення громадської творчої лабораторії для письменників, у якій би шліфувалися тематика і техніка літераторів. 25 квітня 1938 р. А. С. Макаренко у Великій аудиторії Державного політехнічного музею в Москві прочитав лекцію на тему "Художня література про виховання безпритульних дітей".

         У 1937 р. Антон Семенович опублікував цікаву з точки зору літературознавства, соціології, психології і педагогіки статтю "Щастя". Головна думка її полягає в тому, що художня література фактично не писала про щастя, а була своєрідною бухгалтерією людського горя. Він висловлює думку, що тема щастя повинна зайняти гідне місце в літературі.

           Педагогічне для А. С. Макаренка було завжди естетичним. К.Чуковський у своїх спогадах писав, що після того, як А.Макаренко став письменником, у ньому не вмирав педагог, бо про дітей він міг говорити до ранку. Він був педагогом від природи, за покликанням, за пристрасно. Сам він говорив, що коли писав "Педагогічну поему", то менш за все відчував себе письменником, а був все-таки педагогом. У ньому справді органічно поєднувався великий педагог і талановитий письменник педагогічного профілю.
            Творчий шлях Антона Семеновича Макаренка є одним із повчальних прикладів служіння педагога своїй справі. Його творчість пройнята глибокою любов’ю до дітей, відданістю ідеалам.

           Антон Семенович Макаренко залишив багату педагогічну спадщину, написавши понад 150 творів (романів, повістей, сценарій, науково-педагогічних статей). За його творами зняті художні фільми.

            Педагогічний досвід Макаренка і сьогодні аналізують і вивчають як в Україні, так і у всьому світі.