Концепція мовної  освіти і мовленнєвого розвитку у педагогічній спадщині Софії Русової  

Велике слово – школа! Се скарб найкращий кожного народу, се ключ золотий, що розмикає пута несвідомості, се шлях до волі, до науки, до добробуту. У вселюдськім житті тільки той народ і бере перемогу, який має найкращу школу, - зазначала Софія Русова.

Полум’яна патріотка України, організатор першого в Україні національного дитячого садка, автор концепції національної системи освіти, національної школи та національного дошкільного виховання С. Ф. Русова розробила фундаментальні теоретико-методологічні засади мовної освіти дітей. Глибокий аналіз її праці, переконує у тому, що її ідеї співзвучні із сучасними провідними принципами реформування освіти в Україні та провідними положеннями державної політики мовної освіти громадян України.

      

  Стрижнем концепції національного виховання, на думку С Русової, є навчання дітей рідною мовою (а рідною, на думку Софії Федорівни, є мова, якою діти користуються в родині).

“Рідна мова у вихованні й освіті - то є накращий інтимний провідник думок, почування, вражень”, - пише С. Русова. Вона висловлює глибоку переконаність, що навчання рідною мовою полегшить засвоєння нових знань дитиною, оскільки базува­- тиметься на уявленнях, сформованих за допомогою цієї ж рідної мови.

Софія Русова наголошувала, щоб навчання в усіх типах навчальних закладів має проводитись рідною мовою. «На Вкраїні рідна мова є українська, нею й мусить проводитися вся наука.»

Оцінюючи рідну мову, як найталановитішого вчителя і вихователя, як безцінне багатство, невмируще джерело, з якого дитина черпає уявлення про навколишній світ, педагог радила виховувати в дітей перш за все інтерес та любов до рідного слова.

Однією з проблем у педагогіці, до яких зверталась Софія Русова, була проблема двомовності у навчанні. Вона звертала увагу на факти, коли у сучасних їй школах, навіть уже в першому класі, один урок проводиться нерідною мовою, інший рідною і т.д. Така непродумана “двомовність” викликає значні труднощі у сприйнятті нового, зауважує Софія Русова. Тому Софія Федорівна без вагань стає на захист рідної мови у процесі навчання:  “Двомовна школа, хто її не влаштовував би, держава чи приватна особа, є не лише злим глузуванням над здоровою науковою педагогікою, але й недопустимою в такій об’єктивній справі, як школа, образою для учнів”. Видатний педагог категорично заперечує двомов­ність у школі: “Двомовна школа - це педагогічний нонсенс і - додаймо життєвий злочин, яким жартувати не слід; він понижує престиж школи і значно припинює нормальний розвиток дітей і юнаків”.

Рідна мова – це перша умова, щоб учні проходили науку свідомо.

С.Русова 

Проблема розвитку зв’язного мовлення дітей посідає вагоме місце в працях Софії Русової.  

На основі аналізу психолого-педагогічних теорій того часу С.Русова визначає шляхи, які, на її погляд, дають найбільше можливостей для розвитку зв’язного мовлення дитини. Вона рекомендує:

1) стежити за правильною вимовою;

2) навчати гарних легеньких ритмічних віршів;

3) давати дітям можливість розмовляти вільно на цікаві для них теми;

4) заохочувати їх до складання самостійних творів, невеличких оповідань;

5) читати їм найкращі художні твори, які б захоплювали дітей своїм змістом та художньою формою, мовою;

6) проводити спеціальні заняття, користую чись методом Монтессорі. Девіз методу Монтессорі: "Допоможи мені зробити це самому".

 Аналіз цих шляхів показує, що вони наближаються до завдань розвитку мовлення, визначених у програмах, за якими сьогодні працюють дошкільні заклади.

Розроблені С.Русовою засоби, методи й прийоми навчально-мовленнєвої діяльності являють струнку лінгводидактичну систему. Найважливішими засобами розвитку мовлення дітей, з погляду педагога, є:

- довкілля;

- мистецтво;

- художня література;

- український фольклор;

- драматизація.

С. Русова переконувала, що навчання рідної мови здійснюється в таких формах:

1) усна розмовна мова (перекази, оповідання, монологи, запитання та відповіді, виклади);

2) книжна (підручники, граматики, читанки, реферати, красне письменство, науково – популярна література);

3) графічна (малюнок, письмо, карти, діаграми тощо).

Навчання мови треба розпочинати з перших років свідомого життя дитини. Вже 4 – 5 річній дитині треба давати змогу більше оповідати, збагачувати її словник доступними словами, складати різноманітні оповідання, в тому числі й на тему, запропоновану вчителем, вихователем. С.Русова пропонує вправи, під час виконання яких дошкільнятя  вправляються в артикуляції звуків. Значне місце відводить різноманітним екскурсіям, змістовним творам художньої літератури. пройнятим гуманістичним змістом, вправам, спрямованим на розвиток логічного мислення.

Важливим засобом мовленнєвого розвитку, з огляду вченої, є ознайомлення дітей з українськими національними традиціями, усною народною творчістю – приказками, прислів’ями, загадками тощо, у цьому вона рекомендувала дотримуватися регіонального підходу.

Значне місце в розвитку мови дітей Софія Федорівна відводила розповіді. Вона вважала, що володіння мистецтвом розповідати, має бути неодмінним професійним умінням педагога.

Центральне місце в мовленнєвому розвитку, за її словами, повинно належати народним казкам, які захоплюють дітей чудовою мовою, простотою основної думки. «Треба дітям читати й оповідати народні казки й заохочувати їх переказувати, - щоб яскрава, багата народна мова бриніла їм в усі, залягала своїми виразами в глибину душі».

Одним із ефективних засобів мови Софія Русова вважала ігри – драматизації за змістом художніх творів. Якщо діти спеціально розучують ролі заздалегідь, завчають дослівно слова літературних героїв, це сприяє збагаченню словника дітей образними літературними виразами. Якщо гра проводиться без попереднього заучування тексту, тоді розвивається мовна творчість дітей.

Слід згадати  поради С.Русової стосовно переказу художніх творів. Вона вимогала не переказувати розповідь чи казку після первинного сприймання, а  розуміла переказ, як творчий процес, який можливий тільки тоді, коли діти усвідомили твір, його послідовність. Для переказу необхідно підбирати лише добре знайомі твори.

Основними методами, за допомогою яких можна розвивати мовлення, Софія Федорівна називає бесіди, заучування віршів, слухання розповідей, читання, складання оповідань, драматизацію.

Цікаві й цінні думки С.Русової стосовно розвитку писемного мов­лення дітей. “Навчання мови, - пише вона, - складається не тільки із слухання літературних творів, не тільки з навчання грамоти, а ще й з уміння викладати свої думки, не тільки в розмові, але й письмом” . Письмо, на думку С.Русової, є засобом пробудження думки дітей.

        Письмові вправи мають бути різноманітними, а не являти собою нудне переписування. “Вільне письмо, в якім дитина висловлює щось своє, одну яку-небудь свою дум­ку, своє враження - має більш вартості для того розвитку й опанування мови аніж десять переписаних сторінок ”.

     С.Русова  ставить  питання: чи варто давати можливість дитині вільно говорити й писати її власною, необробленою мовою, яка відповідає рівню духовного й індивідуального розвитку дитини, чи вимагати від неї літературно правильної мови за вказівками педагогів, вихователів, яка, однак, “не буде голосом її душі?” .  У першому випадку ми немовби свідомо допускаємо неправильний напрямок розвитку мови, але у другому нам загрожує неправдивість дитячих виразів, в яких будуть відтво­рюватися не почуття і безпосередньо думка дитини, а лише механічно вставлені слова й перейняті від нас форми, якими сама дитина не пройнята. На думку вченої, перша небезпека не така загрозлива, як друга: краще давати дітям волю висловлювати враження і думки у власних формах, що завжди мають більше яскравості, жвавості, аніж наша суха граматична мова.

С.Русова дає методичні поради учителям щодо використання писемного мовлення для розвитку уваги дітей. Вона радить пропонувати дітям описувати побачене, записувати загадки, пісні, казки тощо. Вчена обгрунтовує думку про необхідність одночасного навчання читання і письма, провелике значення орфографічних вправ, активних самостійних завдань. Вона зазначає, що під час вивчення граматики значну увагу потрібно приділяти стилістиці письма, яка характеризує красу і силу мови. Після граматики учнів потрібно знайомити з секретами поетики. Той, хто опановує поетику, легко зможе опанувати серця людей.

        З оволодінням грамоти в духовне життя має входити книга.  С.Русова наголошувала, що в рідній школі мусить бути і рідна книжка. Дуже важливе значення у вдосконаленні зв’язного мовлення дітей, на думку С.Русової, має робота з книгою, але лише тоді, коли праця учнів є активною, викликає у дітей самостійні думки, спостереження, порівняння.

Слід  якнайраніше знайомити дітей з кращими літературними скарбами національних письменників і поетів. До таких С. Русова відносила твори Т. Шевченка, П. Куліша, О. СтороженкЛ. Глібова, Марка Вовчка, Б. Грінченка та інших українських авторів. Серед читанок найкращими вважала «Граматику» Б. Грінченка, «Рідну школу» С. Черкасенка, «Вінок» О. Білоусенка.

Старшим учням пропонувала читати великі за обсягом твори, поділені на логічно завершені частини. С.Русова пропонувала також читати великі твори, але дещо скорочувати їх, обминати важкі для сприймання частини, опускати зайві дрібниці. Однак таку роботу слід проводити обережно, з великою пошаною до художнього твору ,так, щоб не змінити характеру мови письменника і не порушувати змісту твору. Одним із важливих критеріїв добору літературного матеріалу для дитячого читання у працях С.Русової виступають національні й моральні цінності - добро, спра­ведливість, гуманізм, любов до рідного краю.

Кожне оповідання, писала С.Русова, повинно стати “одним маленьким зернятком морального виховання, посіяного в молоді чулі серця; із цього зернятка має викохатися почуття симпатії, любові” .

 С.Русова наго­лошувала, що в оповіданні має бути такий конфлікт, який зможе зво­ рушити дитину; події повинні розвиватися швидко, бо “тільки рух цікавить дітей”. У цілому форма і мова твору повинні бути такими, які б дитина розуміла, могла б щиро захоплюватися. Софія Русова рекомендувала добирати художні твори так, щоб вони були тісно пов’язані з життям дітей.

«Звісно, - писала вона, - для широкого літературного розвою потрібно знайомство і з гарними творами всесвітньої літератури».  Порівняння форм рідної мови з формами іноземних мов, зіставлення оригіналів з українськими перекладами допомагають кращому розумінню форм і особливостей як рідної, так і іноземних мов. Через те дуже бажаним є навчання кількох іноземних мов, коли вже рідна мова і її граматика  в достатній мірі засвоєна учнем, вважала С. Русова.

Отже, зазначимо, що у працях С.Русової ми виділили такі основні критерії добору літературного матеріалу для дітей:  

1) національна спрямованість;

2) пізнавальні можливості;

3) вікова відповідність;

4) морально-естетичні цінності;

5) послідовність і логічний зв’язок викладу літературного матеріалу;

6) динамічність сюжету та якість мови твору.

На мою думку, визначені критерії добору художніх творів для дитя­ чого читання є актуальними в сучасних умовах розвитку національної школи.

Опановує дитина рідну мову в родинному колі,  в дитячому садку,у школі.

       С.Русова приділяє велику увагу якісним характеристикам мови дорослих, бо “там, де родина правильно говорить, дитина дуже скоро переймає також правильну мову”.

    Слушними в умовах сьогодення є рекомендації С. Русової педагогам відносного їхнього мовлення:

-насамперед мова має бути змістовною,

-нести дітям якусь інформацію,

-словник має бути багатим, насичений синонімами, антонімами, словосполученнями, образними, літературними і народними висловами (осінь золотиста, ласкава, чудова; берізоньки-сестроньки; сніжинки-пушинки; очі, як озерця, виглядають у кожного із серця),

- бути виразним, живим, позбавленим лексичних штампів.

Торкаючись питання про мову, вона наполягала на тому, що педагог повинен не тільки володіти якнайкраще літературною мовою та, крім цього, знати діалекти тієї місцевості, де він працює.

        До дитячого садка діти приходять зі своїм діалектом. Це їхня батьківська, ма­теринська, «хатня» мова. Тому раптово відривати дитину від «хат­ньої» мови було б для неї дуже болючим процесом і «цілком непедагогічним методом». Педагог попереджувала вихователів про недо­пустимість глузування з місцевої мови, говірок, які діти засвоїли до школи. Літературну мову потрібно вводити у словник дитини поступово. А звідси й вимога до вихователя — поруч із бездоганним володінням літературною мовою потрібно знати ще й місцеві діалекти. На думку С.Русової, в діалекті заховано дух народу, філологічну суть мови - її образність, красу, її місцевий фольклор, але з ним “все ж треба числитись лише як з діалектом, як з місцевою говіркою і в літературній мові поборювати його”.

Аналізуючи праці С.Русової, можна виділити низку концептуальних положень щодо ролі рідного слова у вихованні дітей, які є актуальними і визначальними у Проекті Концепції нової школи в Україні, Концепції мовної освіти в Україні  (2015), Законах України «Про освіту», про мови, Державній національній програмі «Освіта» (Україна ХХІ століття):

 -першою мовою навчання дітей повинна бути рідна, материнська мова;

-навчання рідної мови необхідно здійснювати на кращих зразках українського фольклору, національних звичаях, традиціях, святинях;

-рідне слово, література покликані формувати у дітей естетичні смаки, почуття, ідеали.

- навчання дітей за підручниками, написаними рідною мовою,

- панування в навчально-виховних закладах рідного поетичного слова, національного мистецтва.

Софія Русова дотримувалась національно спрямованого підходу до виховання дітей засобами рідного слова на принципах науковості, доступності, свідомості, систематичності, наочності, емоційності, зв’язку навчання з життям, акцентуючи на необхідності знайомити дітей з творчістю українських письменників в органічній єдності з кращими здобутками західноєвропейської та світової літератури.

Теоретичне обґрунтування С.Ф.Русовою місця й ролі рідної мови в житті дитини, у родині є концептуальним і в наш час, є ґрунтом для створення в Україні національних шкіл і  дошкільних закладів, залишаються необхідними для духовного відродження України, для оновлення змісту шкільної освіти в умовах розвитку національної школи.

«Учитель завжди повинен пам’ятати , що його покликання не можна ні з чим поставити поруч, бо хіба є в кожного народу щось коштовніше, ніж душі його дітей , і хіба є обов’язки вищі за обов’язки виховати з них людей –громадян»,- стверджувала С.Русова.

Література

1. Русова С. Нова школа // Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта, 1996. - С. 207-218.

2. Русова С. Націоналізація школи // Вибрані педагогічні твори. - К.: Освіта. І996. - С. 293-297. №

3. Русова С. Нова школа // Педагогічна спадщина Софії Русової і сучасна освіта: Наукові- метод, посібн./За ред. В.Г.Слюсаренка та О.В.Проскури. - К.: ІЗМН, 1998. — С.154

4. Русова С. Вибрані твори. - К.: Освіта, 1996. - С .1 13.

5. Зайченко І. В. Педагогічна концепція С.Ф.Русової. - Чернігів, 1996. -1 1 6 с.